Articles

ПЕРЕМОГА ЖИТТЯ, А СМЕРТІ – СПРАВЖНЯ СМЕРТЬ

З порожнього Гробу – сяє! А ми співаємо й проголошуємо знову й знову: “Христос воскрес із мертвих…” Який болючий контраст між цим радісним проголошенням і вістями про жахи в Югославії, де бомб далі падають і біженці далі боряться, щоб вижити. Людські засоби занепадають. А до того ж вістки про страхіття в Денвері, де два студенти, Джім та Дилан, постріляли чи бомбами побили вчителів та спів-студентів а потім повернули зброю й на себе, залишивши бомби, щоб знищити й свою школу після їхньої смерті.

Звернімо знову увагу від цього жаху. Який приємний контраст у цій розповіді про подорож жінок мироносиць ранесенько в неділю до гробу їхнього улюбленого Учителя Ісуса. Імена семеро їх записані: три Марії, Марта, Іванна, Саломія та Сусанна. Вони – частина людського роду, якого Господь окреслив, як “лукавий та перелюбний” (Матвія 16:4). А все одно вони знайшли відвагу та силу бути вірними та щирими! Відваги треба було чимало, щоб віддати цю останню (як вони думали) прислугу своєму поляглому Провідникові. Цей чин увінчався неймовірним успіхом! Перешкоди послужили для того, щоб він став ще благороднішим та більш героїчним – ще яскравішим свідченням про ту божественну любов, яку вони проявляли. Вояки, що стерегли гріб повтікали і навіть величезний камінь, яким його зачинили відкотився. І почули жінки радісну вістку: “Його немає тут. Він воскрес!”

Коли звертаємо знову свою увагу на жахи в Косово та в Денвері, то робімо це в світлі радісної несподіванки, яку знайшли Жінки-Мироносиці. У цьому світлі і промовляють Патріярх Бельградський Павло та його ієрархи в їхньому Пасхальному посланні: про Воскресення Христове та його вічні наслідки та відношення до нестерпного болю їхньої землі. Вони виголошують: “Воістину подія Воскресення – перемога життя а смерті – справжня смерть.” Вони наполягають:

Брати й сестри! Наша віра в Христове Воскресення та в грядуче загальне воскресіння – не безпідставне, не тільки ілюзія тих, хто вірує. Навпаки, зміст її – наша, особисто нами набута, духовна свідомість до міри, що ми – справжні православні християни, цебто до міри, що ми живемо в Церкві і її сприймаємо, як єднання Бога з людиною, Хор Святих, Народ Божий, а не тільки, як ідеологію чи, ще менше, як тільки релігію. Тут же й зараз, через своє власне єднання в Тілі Церкви через Святе Хрещення ми можемо відчути те воскресіння, чим завершиться людська історія, через нашу особисту участь у Хресті та Воскресенні Христа (гл. Римлян 6:3-5).

Хтось міг би закинути, що ці слова “надто релігійні” та, що вони тільки дають оправдання тим, які не хотять робити ті важкі вибори, яки вимагає життя в світі, де подібні жахи відбуваються. Але ж воно не так! Якщо ми дійсно живемо Воскресенням то воно нам не дає тільки спокійно відпочивати на вигідних лавках храму. Життя Воскресення спонукує нас устрявати в битву! Але не в той самий спосіб, що ті, які його не відчувають – тобто не з ненавистю та застосуванням сили. Радше, як вказують Патріярх Павло і сербські ієрархи, ми робимо свій вклад “пожертвою себе для світу, а не вимогою, щоб світ став жертвою для нас”.

Своїми молитвами, своїми думками, своїми словами, своєю боротьбою проти зла – особливо ж проти зла, що в наших власних серцях, допомагаймо розвивати перемогу Хреста Господьного та Його Гробу, повного світла Воскресення – в людській історії, на нашій планеті, в нашому довкіллі СЬОГОДНІ!

THE TRIUMPH OF LIFE AND THE VERY DEATH OF DEATH

The light still shines from the empty Tomb! We sing and proclaim over and over: “Christ is risen from the dead…” This joyous proclamation contrasts with the terrible news about the on-going conflict in Yugoslavia. The bombs keep on falling and the refugees keep struggling to survive. Human resources are stretched to the breaking-point. And then the ghastly news about the massacre in Denver where two students, Jim and Dylan, killed teachers and fellow-students before turning their weapons on themselves and leaving bombs to destroy their school after their death.

We turn away again from the horror. It is refreshing to recall today the journey of the women in the early dawn to the tomb of their beloved Teacher, Jesus. The names of seven of them are recorded. There are three Mary’s, Martha, Joanna, Salome and Susanna. Although part of a humanity which Jesus diagnosed as being an “evil and adulterous generation” (Matthew 16:4), they found the courage and strength to be faithful and true! They risked a lot to offer this final service (as they thought) to their fallen Leader. And they succeeded in spite of all that stood in the way . (The obstacles only made their action nobler and more heroic – even more a testimony to the divine love they were reflecting!) The guards had fled and even the huge rock which shut off the tomb had been rolled away. And then they heard the joyous announcement: “He is not here! He is risen!”

As we turn our attention back to the horror in Kosovo and Denver let us do so in the light of that joyous surprise discovered by the women. It is in this light that the Patriarch of Belgrade, Pavle, and his bishops speak in their Pascal Letter of the Resurrection of Christ, its cosmic implications and relate it to the agony of their land. They cry: “Truly the event of the Resurrection is the triumph of life, and the very end of death.” They insist:

Brothers and sisters, our faith in Christ’s resurrection and in the coming universal resurrection is not unfounded or a delusion of those who believe. It is, on the contrary, our directly experienced spiritual knowledge to the extent that we are true Orthodox Christians, which is to day, to the extent that we live in the Church and experience her as the Union of God and man, the Assembly of the Saints, the People of God, and not as an ideology or, still less, a religion. Already here and now, through our own incorporation into the Body of the Church in Holy Baptism we can taste the final resurrection through our personal participation in the Cross and Resurrection of Christ (see Romans 6:3-5).

Some one might protest that these words are too “religious” and that it only gives an excuse to not get involved in making the hard choices required by life in a world where such terrors take place. But no, it is not so! If we truly live the Resurrection it is not possible to simply enjoy tranquil repose on the pews of the temple. Resurrection life pushes us to get involved in the fight! But in a different way: not with hatred or violence. Rather, as Patriarch Pavle and the Serbian hierarchs proclaim, it is by “sacrificing ourselves for the world and not sacrificing the world to us”.

By our prayers, by our thoughts, by our words, by our war with evil – especiallywithin our own hearts – let us help to unfold the victory of Christ’s Cross and His Tomb, which is full of the light of Resurrection, within history, in our world, in our surroundings TODAY!

LE TRIOMPHE DE LA VIE ET LA VÉRITABLE MORT DE LA MORT

En ces jours quand nous sommes tous illuminés par la brillante résurrection de Jésus, il est triste de toujours entendre parler de la destruction qui continue dans notre monde. Il y a cet affermant conflit en Yougoslavie. Les bombes continuent de tomber et les réfugiés continuent de lutter juste pour survivre. Les ressources humaines sont étendues jusqu’au point de rupture. Et dernièrement il est arrivé ce massacre à Denver par les jeunes qui ont tué des enseignants et d’autres jeunes avec lesquels ils ont partagé des heures dans l’école.

Il est rafraîchissait de penser aujourd’hui à ce voyage dans l’aube de la première journée, des femmes (dont nous savons les noms de sept) qui ont été si attachées à Jésus, leur Enseignant Bien-Aimé. Dans un humanité que le Seigneur a reconnu comme “une génération mauvaise et adultère” (Matthieu 16:4), elles ont trouvé le courage et la force d’être fidèles! Elles ont beaucoup risqué pour rendre leur dernier service (comme elles ont pensé) à Jésus. Et malgré tous les obstacles elles ont réussi. Personne ne les a empêché et le gros rocher qui a couvert l’entrée au tombeau a été déroulé. Elles ont été les premières à entendre la joyeuse nouvelle: “Il n’est pas ici. Il est ressuscité!”

C’est dans la lumière de la Résurrection que nous devons regarder les événements au Kosovo et à Denver. Il est intéressant que dans l’Épître Pascale du Patriarche de Belgrade Pavle, avec ses évêques, très peu parle de l’horreur que subit le pays, mais beaucoup est déclaré au sujet de la Résurrection de Jésus, et de la signification de cette événement cosmique. Il crie: “En vérité l’événement de la Résurrection est le triomphe de la vie, et la véritable mort de la mort!” Il insiste que:

Notre foi dans la Résurrection du Christ et dans la résurrection générale à venir n’est pas ni sans fondement ni délusion de ceux qui croient. Au contraire, elle est notre connaissance spirituelle que nous avons vécu directement à mesure que nous sommes de vrais chrétiens orthodoxes, c’est-à-dire à mesure que nous vivons dans l’Église et la connaissons comme l’union de Dieu avec l’humanité, l’ensemble des Saints, le Peuple de Dieu et non pas comme une idéologie et encore moins comme une religion. Déjà, ici et maintenant par notre propre incorporation dans le Corps de l’Église, dans le Saint Baptême, nous pouvons goûter la résurrection finale par notre participation personnelle dans la Croix et la Résurrection du Christ (voir Romains 6:3-5).

Quelqu’un peut rouspéter que cette explication est trop simple, qu’elle ne donne qu’une justification pour ne pas s’impliquer dans les ardeurs de la vie dans un monde où de telles terreurs se passent. Mais, non, ce n’est pas ainsi. La résurrection, si nous la vivons vraiment, ne nous donne pas de rester tranquillement sur les bancs des temples. Elle nous pousse de nous impliquer dans la bataille. Mais, dans une façon différente. Pas avec haine, pas avec violence. Comme suggèrent le Patriarche Pavle et les évêques serbes “en nous sacrifiant pour le monde et non pas en sacrifiant le monde pour nous”.

Par nos prières, par nos pensées, par nos paroles, par notre lutte avec le mal – surtout dans nos propres coeurs! – contribuons à l’épanouissement de la victoire de la Croix et du tombeau resplendissant de vie dans l’histoire, dans notre monde, dans nos environs, aujourd’hui!

V. Rev. Ihor Kutash