Інтерв’ю з архимандритом ЙОВОМ (Гечею), доктором богослов’я, кліриком Вселенського Патріархату, про православне монашество у світі
— Як загалом виглядає монаше життя в українській діаспорі, серед православних? Які тенденції?
— На жаль, в українській православній діяспорі досі не існує жодного монастиря. В Канаді покійний митрополит Іларіон (Огієнко) вважав, що для Церкви необхідні три речі: богословська школа, церковне видавництво і монастир. Якщо йому вдалося організувати в Канаді богословську школу та видавництво, то з монастирем нічого не вийшло. В Канаді в другій половині ХХ ст. жив ігумен Лаврентій (Кубин), син українських емігрантів. Він часто їздив на Афон і зібрав чудову колекцію афонських ікон, яка тепер зберігається при Консисторії Української Православної Церкви в Канаді. Він дуже старався заснувати український православний монастир, але йому не вдалося зібрати братію. Треба сказати, що монашество в той час не було дуже популярним серед української діяспори.
Але взагалі серед православної діяспори у ХХ ст. було засновано декілька монастирів, чоловічі і жіночі, в Америці, Англії, Франції та в інших країнах, і в них були декілька українських монахів і монахинь. Наприклад, у російському Свято-Троїцькому монастирі в Джорданвілі (США) та в грецькому Преображенському монастирі в Бостоні (США).
— А чому така ситуація? І чи є якісь кроки з боку українського православного єпископату і клиру, щоби виправити цю ситуацію? Зрештою, звідки будуть йти кандидати на нових єпископів, якщо не буде монахів?
— У тому і проблема. Нещодавно, коли в українській православній діяспорі в Канаді потрібно було поповнити єпископат, кандидатів не було, і довелось створювати спеціяльний комітет для пошуку кандидатів! Якось так склалось, що в еміграції звикли шукати кандидатів серед жонатих священиків-вдівців… Але їх також не так багато, і не всі в стані через вік і здоров’я взяти на себе таке відповідальне служіння.
На жаль, як колись говорив один мій професор, сьогодні так склалося, особливо в діяспорі, що головним критерієм щоб стати єпископом потрібна не харизма людини, а просто факт, що у нього жінки (вже) немає! Адже, не забуваймо, що головною причиною, чому у VI ст. при імператорі Юстиняні Православна Церква вирішила ввести норму, щоб єпископів вибирати серед монахів.
Був факт, що з IV ст. яскравими захисниками і проповідниками Православної віри та духовності були монахи. Згадаймо про Антонія Великого, який боровся проти аріянства у IV ст., Саву Освяченого, який боровся проти монофізицтва у V-VI ст., і ще пізніше — Йоана Дамаскина та Феодора Студита, які боролися проти іконоборства в VIІІ і ІХ ст. Сьогодні, коли суспільство по всьому світі переживає глибоку духовну кризу, монашество якраз потрібне. Особливо потрібні єпископи, виховані в духовному монашому дусі, які були б харизматичними проповідниками.
Можна купити землю, побудувати будинки і їх освятити, навіть поселити в них людей, але якщо не буде старця, духовного провідника, то нічого з цього не вийде.
З іншого боку, не треба забувати, що все ж таки були деякі спроби серед української православної діяспори в Канаді відкрити монастир. Були навіть подаровані землі. Були рішення консисторії Української Православної Церкви в Канаді про відкриття монастиря, але з цих кроків нічого не вийшло, тому що монашество не є інституцією в Церкві, як ми часто собі уявляємо, а харизматичним проявом. Можна купити землю, побудувати будинки і їх освятити, навіть поселити в них людей, але якщо не буде старця, духовного провідника, то нічого з цього не вийде. Монашество в Єгипті не появилось через рішення якогось собору чи з ініціятиви якогось єпископа або імператора. Воно появилось після того, як молодий Антоній покинув всі свої маєтки і пішов в пустиню для того, щоб жити в євангельському дусі, в послусі до подвижників-старців, які там ще до нього поселилися. Аж тоді «процвіла пустиня»…
— Якщо говорити загалом про православне монашество в діаспорі, звідки йдуть нові покликання до богопосвяченого життя, чи є покликання з нової еміграції?
— Як не дивно, в монастирях православної діяспори в основному покликання до монашества йдуть в більшості від „навернених” до православ’я. Таким чином, православні монастирі в Англії та у Франції насправді інтернаціональні. В одному жіночому монастирі у Франції серед 20 монахинь можна нарахувати близько 10 різних національностей! З нової української еміграції дуже мало покликань. Але я думаю, що проблема пов’язана з самим феноменом еміграції.
Мені один афонський монах розповідав про причину занепаду Святої Гори у 50-их роках ХХ ст. Коли святкували 1000-ліття Афону, навіть думали, що скоро монастирі закриються і з них залишиться лише музей. Він пояснював цей занепад тим, що раніше покликання до монашества на Афоні були в основному в Малій Азії. Оскільки після 20-их років з Малої Азії відбулося переселення православного народу по всьому світі, дітям цих емігрантів довелось працювати, щоб допомагати своїм батькам влаштуватися на новому місці — і в результаті не було нового покоління монахів на Афоні.
Я думаю, що в українській еміграції, і в православній еміграції взагалі, є той самий феномен: емігранти думають про те, як краще влаштуватися і стараються дати своїм дітям найкращу освіту, щоб вони краще жили матеріяльно, але мало думають про духовне. Як наслідок —мало покликань серед еміграції.
— Чи є певні особливості серед православних народів у діаспорі у ставленні до монашества? Які з них мають найбільшу кількість покликань і найцікавіші монастирі?
— Серед православних народів у діяcпорі до монашества завжди скоріше були прихильні росіяни та румуни. Можливо, це пов’язано з їхньою народною побожністю та є наслідком історії. Ми знаємо, що з часів преподобного Паїсія Величковського монашество стало процвітати в Молдові і мало глибокий вплив на суспільство до сьогоднішнього дня. Ми знаємо також, що під впливом преподобного Паїсія монашество відродилося в Російській імперії і мало великий вплив на суспільство, особливо на інтелегенцію. Наприклад, з Оптинською пустинню мали зв’язки слов’янофіли та видатні письменники, такі як Федір Достоєвський. Цей дух перенісся до російської та румунської діяспори.
Але на сьогодні в Америці та у Франції найпопулярніші та найцікавіші монастирі засновані під впливом і з благословення Афону. У Франції завдяки архимандриту Плакіді, французу, який прийняв православ’я на Афоні в 70-их роках, сьогодні існують три подвір’я Симонопетросьского монастиря (одне чоловіче, два жіночі) та один скит. В Америці, в США і в Канаді, від 90-их років було основано низку чоловічих і жіночих монастирів одним афонським старцем, архимандритом Єфремом. Ці монастирі відзначаються своєю строгістю, ревносним виконанням афонського уставу, не мають особливої підтримки від місцевого православного єпископату, проте мають велику популярність серед віруючих і отримують найбільшу кількість покликань.
— Що цікаво, Ви згадуєте про український вплив на монашу культуру в Росії чи Молдові-Румунії та про їх особливу народну духовність. Але в Україні зараз доволі багато православних монастирів, і є постійно покликання до них. Можливо, відсутність таких в діаспорі є не зовсім автентичною українською духовною рисою?
— Ви, напевно, маєте на увазі духовну спадщину преподобного Паїсія Величковського. Але не треба забувати, де він її здобув. Коли молодий Величковський вчився в Києві в періоді секулярізації Руської Православної Церкви, після церковних реформ царя Петра І і закриття багатьох монастирів указом цариці Катерини, він довго не міг знайти духівника, старця. Пошук автентичного монашества привів її на Афон, там він знайшов духовну перлину і почав готувати видання духовного збірника про молитву під назвою „Добротолюбіє”. Лише тоді, майже при кінці свого життя, він поселився в Молдові, принісши в слов’янські краї афонську ісихастську духовну спадщину.
Звичайно, в Україні під впливом Паїсія Величковського знову почало процвітати монашество, монастирі відіграли дуже важливу роль в історії українського народу впродовж ХІХ-ХХ ст. Згадаймо лише про Почаївську Лавру, яка навіть не закривалася протягом всього радянського періоду і яка оспівується в народних піснях, до якої народ ходив пішки в паломництво, і яка завжди була одним з найбільших духовних центрів українського народу.
Відсутність православного монастиря в українській діяспорі не є рисою духовності українського народу, а скоріше симптомом проблем еміграції
Тому, звичайно, відсутність православного монастиря в українській діяспорі не є рисою духовності українського народу, а скоріше симптомом проблем еміграції, як я розповів Вам раніше, і наслідком того, що в українській еміграції чомусь монашество особливо не любили.
— Ви згадали про переходи з інших вір до православ’я. Звідки найбільше переходять, чому так і чому йдуть саме до монашества?
— До православ’я на Заході фактично переходять з різних християнських конфесій — з Римо-Католицької, з Англіканської та з різних Протестанських Церков, але також і з інших релігій — з юдаїзму, ісламу, навіть з атеїзму. Пропорція переходу переважно відображає пропорцію різних віросповідань серед місцевого населення. Тому, наприклад, у Франції, де більшість населення — католицької традиції, більшість і переходять з католицизму. Але тут проблема не в одній або іншій конфесії. Проблемою є секуляризація суспільства та її вплив на релігійні інституції. В такому контексті духовного вакууму люди шукають духовної поживи, тому дехто захоплюється буддизмом, дехто — ісламом, а хто має щастя ближче познайомитися з духовністю східного християнства, то тоді дуже часто захоплюється православ’ям і переходить до Православної Церкви. Оскільки в православ’ї правилом і зразком духовного життя є монашество, тому саме такі люди дуже часто йдуть до монашества.
— Які загалом виклики стоять перед сучасними монастирями?
— Якщо ми глянемо на історію Церкви, монастирі відіграли ключову роль, коли монахи поєднували високу освіту і безкомпромісний аскетизм. Можна, наприклад, згадати про отців Каппадокійців у ІV ст., про ісіхастів ХІV ст., про Никодима Святогорця чи про нашого співвітчизника Паїсія Величковського у ХVІІІ ст., які отримали найвищу (філософсько-богословську) освіту свого часу і вели аскетичне життя. Інакше монашество занепадає або стає гніздом фанатизму і фундаменталізму. Я думаю, що у нашу складну епоху, коли людство отримує високу освіту і одночасно переживає глибоку духовну кризу, Церква потребує сильного монашества, освіченого та аскетичного.
— А чи є серед монашества розуміння цих викликів?
— У деяких монастирях таке розуміння є. Воно навіть є причиною відродження монашого життя на Афоні у другій половині ХХ ст. Тут потрібно згадати фігуру архимандрита Еміліяна, колишнього ігумена Симонопетрівсьского монастиря на Афоні. До того як поселитися на Афоні у тоді вимираючому Симонопетрівсьскому монастирі він спочатку проявився в Греції як духовник-проповідник серед університетської молоді. Біля нього зібралася молода освічена браття, вони поселилися в одному монастирі в Метеорах. Зібралися і молоді дівчата, які також сформували сестринство одного жіночого монастиря. Бажаючи віддалитися від туристів, а їх на Метеорах дуже багато, та шукаючи більш аскетичне життя, вони прийняли пропозицію перебрати Симонопетрсьский монастир на Афоні, де залишилося лише декілька старих і тяжко хворих монахів. Від них вони вспадкували старовинну афонську традицію. Згодом і сестри заснували монастир Ормілія біля Салонік, який тепер дуже відомий. Отець Еміліян завжди підкреслював потребу освіти і аскетичного життя. Тому переважно всі брати і сестри в цих двох монастирях мають вищу освіту і дотримуються строгого афонського уставу.
Можна також згадати і про інший монастир, в діяспорі. Це ставропігіяльний Йоано-Предтеченський монастир в Ессекс, в Англії, заснований архимандритом Софронієм (Сахаровим), учнем преподобного Силуана Афонського. Отець Софроній завжди вимагав від своїх послушників, щоб вони отримали вищу освіту. Наприклад, теперішний ігумен монастиря, архимандрат Кирил, має освіту хіміка! Він також продовжує цю традицію і вимагає від послушників спочатку закінчувати свою освіту і лише тоді їх постригає в монахи.
Але, на жаль, в багатьох монастирях цього не розуміють. Освіту не заохочують, а аскетизм особливо не підтримують. В результаті, як говорив один мій знайомий єпископ, монастирі швидше подібні на чоловічі чи жіночі гуртожитки, або на колгоспи, аніж на справді на духовні чи аскетичні центри.
— Свого часу монастирі були захисниками правдивої віри, громадського миру, моральними авторитетами для суспільства. Проте в нас зараз можна бачити монастирі, які купаються в розкоші, монахів на VIP-авто чи таких, що захоплюють людське житло. А з іншого боку, подекуди частина монашества (в Україні і світі) притримується крайньо ворожих до світу поглядів, чинять розколи, бунтують вірних проти єрархів і т.п. Чи це є також виявом певної кризи в монашестві? І як з неї вийти?
— Звичайно, монашество у колишніх радянських державах переживає кризу, але воно не є новим феноменом, таке бувало в минулому. Це пов’язано, по-перше, з тим, що немає старців, духовників, які могли б духовно виховати молодих послушників і монахів. Це наслідок трагічної історії ХХ ст., тому що закриттям монастирів в радянський період перервали тисячолітню традицію. Я згадував, що коли братія отця Еміліяна переїхала з Метеору на Афон, до монастиря Симона Петра, вони не ввели новий устав, але спочатку вчились у старих монахів, які змогли передати їм столітній устав Симоно-Петрського монастиря. Це дуже важливо. Крім цього, оскільки багато монастирів після відкриття треба було відбудувати, в них акцент ставився на будову, а не на духовне, молитовне і аскетичне життя. Коли монастирі відбудовані, чим тепер зайнятися, якщо впродовж 10 років не жили аскетичним життям?А крім цього, як ставитися до викликів сучасного суспільства, інших конфесій та інших релігій, якщо в нас освіти немає, лише підозри та страх перед чужим? Тому з цієї кризи можна вийти тільки через піднесення освіти та ведення аскетичного життя. Тут, з одного боку, може допомогти вища освіта, а з іншого — свята афонська гора зі своєю тисячолітньою духовною традицією.
— Які давні риси українського православного монашества сьогодні призабуті і чому? Чи можна і слід їх відновлювати? Чого загалом бракує сучасному українському православному монашеству?
— Давнє українське монашество ні в чому не відрізнялося від візантійського, яке в свою чергу засновувалося на традиціях Єгипетского та Палестинського монашества. Преподобний Антоній Печерський заснував Києво-Печерську Лавру з благословінням афонським і привіз з собою традицію Святої гори. А преподобний Феодосій Печерський ввів в Лаврі устав Студійського монастиря в Константинополі – Типікон Алексія Студита. Якщо уважно прочитати Патерик Печерський, то можна зауважити, що перші київські монахи носили імена отців пустинників Єгипту та Пелестини, подвиги яких вони старались подражати.
Тому, якщо говорити сьогодні про відродження православного монашого життя в Україні, чи в будь-якому місці, то це можна здійснити лише через відродження цієї стародавньої традиції: через строге збереження богослужбового уставу (Типікону), через невпинне виконання Ісусової молитви, через строге збереження правил посту, та, взагалі, через старання у слідуванні вченню святих Отців аскетів, як, наприклад авви Дорофея, преподобного Йоана Ліствичника, отців Добротолюбія…
Узагалі, якщо порівняти теперішнє життя православних монастирів в Україні та на Афоні, то можна зауважити багато відмінностей. На Афоні, в кіновіях (в спільножительних монастирях), абсолютно всі монахи збираються на службу кожний день, кожного ранку та кожного вечора. На Афоні, крім богослужбового кругу, який починається рано-вранці, близько 4-ої години, кожний монах ще має своє особисте келійне молитовне правило — виконання Ісусової молитви, переважно серед ночі. На Афоні їжа дуже скромна і обмеженна в кількості. Ігумен монастиря завжди їсть на братській трапезі і його їжа в нічому не відрізняється від їжі братії. Крім цього, в багатьох афонських монастирях монахи ще дуже важко фізично працюють. Взагалі, дух кожного монастиря на Афоні відображає дух духівника – геронди, згідно з яким організовується все життя монастиря і без якого нічого не вирішується.
— Свого часу на Афоні була велика громада монахів-українців. Чи є можливість зараз там мати якщо не свій монастир, то хоча б групу монахів-українців, які могли б пізніше заснувати монастирі в діаспорі та в Батьківщині?
— Так, після часів преподобного Паїсія Величковського, «українським» монастирем вважався Іллінський скит на Афоні. Сьогодні в ньому живуть грецькі монахи. Більшість українських монахів на Афоні тепер живуть в Пантелеймонському монастирі, який, на жаль, не має найкращої репутації серед афонських монастирів. Самі афоніти пояснюють недоліки цього монастиря певною конфронтацією у ньому між українськими та російськими монахами. Але мені здається, що найбільша проблема в тому, що теперішні його монахи прибули з різних монастирів України та Росії, і кожний превезів з собою свій устав, згідно з яким він старається жити, замість цього, щоб вивчити устав і традиції Святої гори. Тому немає серед них одного духу. Українські монахи, які усвідомлюють це, переважно відходять від Пантелеймонського монастиря і оселяються в інших афонських монастирях, скитах та келіях. Можна лише молитися і надіятися, що серед них Господь вибере та пошле нових Антоніїв Печерських…
— Чи не варто в Україні відкривати подвір’я відомих монастирів, щоби таким чином вони допомагали відновлювати типово православне монашество, призабуте в нас внаслідок атеїстичного режиму? Зокрема, Афонських монастирів?
— Я згадував, що афонські монастирі і подвір’я, відкриті в Америці та Європі не завжди мали особливу підтримку від місцевого єпископату, яке дуже часто до них ставився дуже критично. Згідно з канонами Православної Церкви монастирі повинні завжди підпорядковуватися місцевому єпископу. Подвір’я, як філіяли, в принципі підчиняються безпосередньо монастирю, до якого вони відносяться, тому інколи може скластися певна «конкуренція» чи навіть конфронтація з місцевим єпископом, яка для блага Церкви зовсім не потрібна, і якої потрібно уникати. Тому, якщо говорити про відкриття подвір’я, то таке питання необхідно вирішувати за домоленністю з місцевим єпископом.
Але відкриття подвір’я не вирішує усіх проблем. Монашество, як я вже підкреслив, не є інституцією, а харизматичним рухом.
Тому, ключ успішного монастиря не в тому, до кого він формально відноситься, а в тому, хто в ньому духівник, і як цей духівник учить братію через свій особистий приклад монашого життя. Тому відродженню типового православного монашества може допомогти тільки харизматичний духівник-геронда, а не лише якась формальна інституція.
— Дякую за дуже цікаву та щиру розмову!
Розмовляв Тарас Антошевський,
27 березня 2010 року